Коли я приїжджаю до Львова, батьки, а особливо обидві мої бабусі люблять питати, якою мовою я тут розмовляю. Типу треба ж українською. Раніше я теж думала, що достатньо просто говорити українською, і ніхто не помітить, що я не місцева. Й тільки зараз я розумію, як помилялась, й кажу батькам, що як би я не старалась, за львів’янку не зійду.
Західний діалект – це не тільки поважне "пан" та пані". Далеко не кожний "східняк" зрозуміє, що від нього хоче львів’янин, коли, не второпавши чогось перепитає "Прошу?". Досі мені потрібно декілька секунд на обробку інформації, коли в пункті харчування питають щось типу "Гарнір до котлети має бути?" або "Дрібні гроші маєте?". Ну де на сході ви почуєте "Имеете 20 копеек? Гарнир должен быть?"? Тому для мене це досі якось по-чудернацьки. Нещодавно почула ще фразу "Тебе ж треба буде зустріти, правда?". Оце "правда?", здається, теж суто западенське.
Окей, навіть якщо вивчити всі ці фрази, все одно є ще така важлива річ як інтонація, наголоси, які точно не вдасться зімітувати. Для того, щоб говорити, як львів'янин, треба бути львів’янином, принаймні якийсь час.
Тепер я розумію, чому деякі люди, які начебто знають українську, не переходять на неї, коли гостюють на Заході. Краще сказати так, як тобі зручно, ніж паплюжити вже сформований й по-своєму гарний діалект, що буде виглядати для місцевих як невдала пародія. Як сьогодні сказав один з наших львівських спікерів, коли журналіст хотів задати питання української, а вийшло суржиком, "Говорите нормально – на русском, ничего страшного!"
0 коммент.:
Отправить комментарий