воскресенье, 23 сентября 2012 г.

Дитину в ліцей? Не кваптеся!



    Батьки сучасних школярів все більше замислюються над тим, як дати дитині якісну освіту, можливість реалізувати себе. Ні для кого не секрет, що шкільний рівень в старших класах залишає бажати кращого. Гідною альтернативою для тих, хто уже визначився з майбутньою професією, є ліцеї, у яких учні починають поглиблено вивчати обрану спеціальність, зосереджуючи увагу на профільних предметах.

   Коли рідні запропонували мені вступити до ліцею після восьмого класу, я із задоволенням погодилась. На зауваження вчительки з російської мови і літератури, що, мовляв, навчання там «загасить в мені вогник» я відреагувала скептично. Та й, чесно кажучи, погано зрозуміла, що вона мала на увазі.
   Три роки в статусі ліцеїстки промайнули аж занадто швидко. Проте тепер, навчаючись на третьому курсі університету (до речі, на тій же спеціальності, яку я обрала і тоді), я поглянула на це з іншого боку. І хочу поділитися своїми спогадами і міркуваннями  з батьками, які вирішують, чи «віддавати» своє чадо до ліцею або і з самими школярами, які ще не визначилися і, можливо, прочитають цю статтю.

Зі значком еліти
   Як і в школах, в ліцеях належить ходити у формі. «Білий верх, темний низ». І обов’язково піджак. А у деяких навчальних закладах такого типу суворим є також правило щодо волосся – воно не повинно бути розпущеним. І якщо в школі старшокласники часто-густо нехтують ненависним дрес-кодом, то в ліцеї до цього ставляться відповідально і застосовують серйозні покарання.
   Такі правила введені почасти для того, аби учні були в однакових умовах і ніхто не виділявся. Але, відверто кажучи, діти, які звикли «жити красиво» завжди знайдуть можливість продемонструвати свою перевагу над іншими, можливо, навіть несвідомо. І ніяка біла блузка, на жаль, не приховає достатку заможних ліцеїстів від тих, хто приїхав за знаннями із села і чиї батьки змушені економити на всьому, аби їх кровинка вчилася…
   У кожному ліцеї є своя атрибутика (значки з логотипом навчального заходу, краватки), яку обов’язково треба одягати кожного дня. Я ніяк не могла второпати, чому мої товариші так нехтують символікою ліцею, адже мені здавалося, що цим потрібно пишатися… Згодом я зрозуміла: більшість ліцеїстів були настільки байдужі, що такого поняття як гордість у них просто не було. Вони усе приймали, як належне, не усвідомлюючи, що їхнім батькам гроші не з неба капають.
   Бути ліцеїстом – престижно. Принаймні так переконують директори і викладачі цих навчальних закладів. І в чомусь вони таки мають рацію. Бо, перш за все, навчання там не безкоштовне, а отже, дозволити собі його можуть тільки заможні люди. Часто нам казали: «Пам’ятайте, що ви – еліта!» При цих словах я завжди згадувала видатного російського поета Пушкіна, який теж у свій час був ліцеїстом.

Ліцеїстам – найкраще
   Що завжди захоплювало і не залишало байдужим – це бурхлива позакласна діяльність, зокрема заходи, які влаштовувалися для нас, ліцейські концерти. Завжди яскраво, завжди з розмахом. Вони нагадували концерти, які я бачила колись в «Артеці». Це такий стан, коли відчуваєш суміш патріотизму і адреналіну, гордість за те, що ти є хоч і невеличкою, але частинкою цього дійства. Так склалося, що в ліцейських концертах я участі не брала, але завжди із задоволенням на них ходила.
     У ліцеї я познайомилась з цікавим хлопцем. Він був єдиним представником чоловічої статі у своїй групі, і дівчата його зовсім не розуміли. Хоча він був людиною розумною і, так би мовити, непересічною особистістю. Але після року навчання чи то через фінансові складнощі, чи з якоїсь іншої причини юнак перейшов до іншого навчального закладу, причому різко змінивши напрямок з гуманітарного на технічний. Я була дуже здивована, і коли ми випадково зустрілись на вулиці, слова його мене шокували. Розповідаючи враження від нового місця навчання, знайомий сказав: «Я не шкодую, що пішов з ліцею! Занадто там було все пафосно - усі ці концерти заради того, щоб показати, який ліцей класний. Я такого не люблю».
   Раніше я над цим не замислювалася, а потім зрозуміла, що в чомусь він мав рацію…
   Зараз, коли я буваю по справах в ліцеї, де навчалася, він нагадує мені ляльковий будиночок, ізольований від суспільства, де діють свої правила і закони. Та й ліцеїсти там, наче Барбі і Кени: дівчата, схожі один на одну, як 2 краплі води й гонорові хлопці, яким здається, що вони вже дорослі і багато на що мають право.
   Студенти, яким довелось проходити практику в ліцеї розповідають, що деяким сьогоднішнім учням книжки вже не потрібні, адже у них є смартфони, ноутбуки, наворочені планшети… Коли я навчалася, такого ще, дякувати Богу, не було.
   Хоча що стосується знань, ліцеїсти завжди давали і дають відмінні показники. Вони мають неабиякі переваги перед учнями шкіл, наприклад, на олімпіадах. Викладацький склад дібраний якнайкраще, з цим не посперечаєшся. Більшість викладачів ставляться до своєї роботи не тільки відповідально, а й творчо: видно, що вони дійсно готуються до уроків, що їм дуже хочеться пробудити інтерес в учнях. На жаль, в деяких університетах кількість таких викладачів людей менша…

Університет після ліцею
   Безперечною перевагою ліцеїв є те, що вони по повній програмі готують учнів до вступу в університет на обрану спеціальність. Ліцеїсти вже з дев’ятого класу звикають до пар тривалістю 1.20, до лекцій-семінарів,  модулів, сесій тощо. Звісно, вони набагато легше реабілітуються потім в студентському колективі, аніж ті, хто починає все з нуля.
   Я була безмежно щаслива, коли дізналася, що вступила в університет на бюджет. Значить не дарма я 3 роки готувалася до цього, не дарма вивчала свою спеціальність! На пари я йшла в повній готовності: поглинати нові знання, вчитися, удосконалюватися. І яким же було моє здивування, коли я збагнула, що університетська програма першого курсу майже повністю дублює ліцейську програму дев’ятого класу…
   Поступово я почала розуміти, що майже вся інформація, яку я отримую, для мене зовсім не нова. Я, можна сказати, розчарувалась і… занудьгувала. Я дивувалася, чому мої одногрупники не розуміли такі очевидні для мене речі, рівень викладачів здавався мені не таким високим, яким він мав би бути. З’явилося оманливе враження, що я вже все знаю…
   Але з часом я почала помічати, що не знаю дуже багато. Причому якихось елементарних речей. Ось і далися взнаки білі плями, що з’явилися в ліцейські роки. Три роки я вивчала  загальноосвітні дисципліни «по верхах». Географія, історія, біологія, правознавство – всі ці та багато інших предметів читалися у нас усього лише два рази на тиждень, так би мовити, оглядово, тому що були «непрофільними». Та й вимоги до них були не такі суворі, як в школі. Все покладалося на нашу совість. Але більшість з ліцеїстів акцент робили на спеціальних предметах. Вивчати «зайве» просто не було часу…
   Тому й склалося так, що відмінно знаючи схему розбору складного речення, я розуміла, що майже забула таблицю множення, і, вміючи написати твір на морально-етичну тему, я не могла згадати столицю тої чи іншої держави. І не дивно. Адже у 15 років я ще не думала про те, що прогалини в шкільних знаннях стануть мені на заваді в майбутній професії, та й про існування тих прогалини не здогадувалася.
   Поки мої одногрупники слухали лекції, які я чула вже не раз, я почала «розслаблятися» і, як зрозуміла пізніше, поступово деградувати. Так, за декілька років, я і те, що знала, забула, і нового практично не вивчила. А ось мої одногрупники, які вступили до університету після звичайної школи і хваталися за все з жадібною тягою до нових знань, зробили великий крок уперед. Хай не одразу все у всіх виходило, але набиваючи шишки, багато хто досягнув непоганих результатів. 

    Не можу сказати, що я про щось шкодую. Зараз я впевнена, що знаходжусь на своєму місці. Але хочеться дати пораду батькам, які прагнуть допомогти своїм дітям влаштуватися в житті.   Перш ніж відправляти свою кровинку до ліцею, поміркуйте, чи не пожалкує вона про це потім. Бо вивчення протягом 9, 10 і 11 класів здебільшого «профільних» предметів потім звужує можливість перед вступною компанією до ВНЗ.

   Навчання в ліцеї – чудовий плацдарм, якщо  молода людина вже остаточно визначилася зі своїм майбутнім і впевнена, що не передумає і буде продовжувати своє навчання за кордоном або в якомусь дуже престижному університеті (де її гарантовано будуть вчити новому, а не змушувати повторювати старе). Учнів, які свідомо обрали свій майбутній шлях уже в 14 років не так багато.  Адже юність… Вона мінлива. Сьогодні хочеться одного, завтра – іншого.

4 коммент.:

Freedom_of_speach комментирует...

"Проте тепер, навчаючись на третьому курсі університету" - ? Ти хіба не на четвертому?=)
"А ось мої одногрупники, які вступили до університету після звичайної школи і хваталися за все з жадібною тягою до нових знань, зробили великий крок уперед". Хто ж з твоїх одногрупників "за все хватався"? Мені здається у нас всі навчаються "на розслабоні".
P.S. Цікаво, але дещо суб'єктивно. Я закінчила "звичайну" школу (до того ж російськомовну), і це не завадило мені "вступити до університету на бюджет" і навіть регулярно отримувати стипендію. Все залежить виключно від людини.

Екатерина Пономаренко комментирует...

Цей матеріал я в минулому році написала і вирішила не виправляти на "четвертий! курс, бо зараз я вже трохи інакше думаю:)

Це зараз вже всі "на розслабоні".А раніше старалися, намагалися зробити все якомога краще.

Це ж ти:) Ти взагалі молодець.
Просто якщо б я вчилася не в ліцеї, а в школі, то не плавала б в таких предметах, як право, економіка, біологія, географія. А в ліцеї їм майже не приділяли уваги. На мою думку, це погано.

Natalya Tkachova комментирует...

Я вступила до університету на бюджет омріяної філології-журналістики після звичайної середньої школи й усі 5 років отримувала стипендію. Однак, через те, що батьки мене пожаліли й не віддали до ліцею у восьмому класі, бо "ще маленька", я завжди відчувала слабкість своїх знань, прогалини у них і невпевненість у собі порівняно з одногрупниками_вчорашніми_ліцеїстами. Моє глибоке переконання таке: чим пізніше людина зіштовхнеться з труднощами, тим важче їй буде їх пережити і тим слабшою вона буде по житті.

Екатерина Пономаренко комментирует...

Natalya, ти ж сама казала, що коли прийшла в школу громадської журналістики, то швидко все надолужила саме тому, що у тебе "в голові було пусто". Так само і в питанні з ліцеєм-університетом.

Людина, яка приходить після школи, використовує всі нові можливості, крутиться, розуміє, що вона повинна "вижити". А той, хто вже знає всю цю кухню і прийшов після ліцею...Може,йому й легше. Але нема такого ентузіазму,як у того,хто все починає "з чистого аркуша".

Отправить комментарий